Московська традиція красти. Нацистський (СС) і сучасний російський нагрудні знаки

Зліва: нагрудний знак СС «За боротьбу з партизанами» (нім. Bandenkampfabzeichen). Засновано 30 січня 1944 року.

Справа: нарукавний знак взірця 2011 року співробітників відділів спеціального призначення МВС Росії.  

До теми: 

Московська традиція красти. УКРАЇНСЬКИЙ ТАНК "ОПЛОТ" НА КАЦАПСЬКИХ МОНЕТАХ! 

НАВІТЬ ЦЕ ВКРАЛИ: АК-47 розробив не Калашніков, а полонений Гуґо Шмайссер

Як совкова кацапня крала нацистський креатив

ПУТІНСЬКА КРИЗА. Після оголошення Путіна ново-старим президентом Росія за три дні втратила 100 млрд. доларів

медведев путин medvedev putin

Після оголошення Путіна ново-старим президентом Росії втрати РФ за три дні досягли $ 100 млрд.

Обвал на російських біржах в понеділок продовжився. Індекс РТС з перших хвилин зкотився на 3,4%, до 1271 пункту, ММВБ падає на 2,5%, до 1293,7 пункту. З 20 вересня індекс звалився на 15,5%. До 12 годин падіння на фондовому ринку скоректувалося: РТС -0,5%, ММВБ +0,7%.

Сумарна капіталізація компаній, що входять в розрахунок індексу РТС, за цей час впала на $ 100 млрд (3 трлн рублів).

Песимізм відносно темпів зростання світової економіки в Росії посилився рішенням Путіна повернути собі крісло президента Росії і зсув формального ватажка Кремля Медведева (Менделя).


КЦ

Гроші, вина, порно, шовкові панчохи, велосипеди, парфуми, гумовий фалос...

Генріх Ягода (Ієгуда Генох Гіршович) був одним із тих сталінських опричників, хто несе персональну відповідальність за великий терор 1930-х рр. Але одного дня прийшли і за ним. Без коментарів: протокол обшуку. Що працівники НКВД вилучили у свого колишнього наркома?

1937 года, апреля 8 дня.

Мы, нижеподписавшиеся, комбриг Ульмер, капитан госуд. безопасности Деноткин, капитан госуд. безопасности Бриль, ст. лейтенант госуд. безопасности Березов ский и ст. лейтенант госуд. безопасности Петров, на основании ордеров НКВД СССР за №№ 2, 3 и 4 от 28 и 29 марта 1937 года в течение времени с 28 марта по 5 апреля 1937 года производили обыск у Г.Г. Ягода в его квартире, кладовых по Милютинскому переулку, дом 9, в Кремле, на его даче в Озёрках, в кладовой и кабинете Наркомсвязи СССР.

Одна зі сторінок протоколу обшуку помешкання екс-наркома державної безпеки Генріха Ягоди

В результате произведенных обысков обнаружено:

1.  Денег советских 22 997 руб. 59 коп., в том числе сберегательная книжка на 6180 руб. 59 коп.

2.  Вин разных 1229 бут., большинство из них заграничные и изготовления 1897, 1900 и 1902 годов.

3.  Коллекция порнографических снимков 3904 шт.

4.  Порнографических фильмов 11 шт.

5.  Сигарет заграничных разных, египетских и турецких 11 075 шт.

6.  Табак заграничный 9 короб.

7.  Пальто мужск. разных, большинство из них заграничных 21 шт.

8.  Шуб и бекеш на беличьем меху 4 шт.

9.  Пальто дамских разных заграничных 9 шт.

10.  Манто беличьего меха 1 шт.^:

11.  Котиковых манто 2 шт.

12.  Каракулевых дамских пальто 2 шт.

13.  Кожаных пальто 4 шт.

14.  Кожаных и замшевых курток заграничных 11 шт.

15.  Костюмов мужских разных заграничных 22 шт.

16.  Брюк разных 29 пар

17.  Пиджаков заграничных 5 шт.

18.  Гимнастерок коверкотовых из заграничного материала, защитного цвета и др. 32 шт.

19.  Шинелей драповых 5 шт.

20.  Сапог шевровых, хромовых и др. 19 пар;

21.  Обуви мужской разной (ботинки и полуботинки), преимущественно заграничной 23 пары

22.  Обуви дамской заграничной 31 пара

23.  Бот заграничных 5 пар

24.  Пьекс 11 пар

25.  Шапок меховых 10 шт.

26.  Кепи (заграничных) 19 шт.

27.  Дамских беретов заграничных 91 шт.

28.  Шляп дамских заграничных 22 шт.

29.  Чулок шелковых и фильдеперсовых заграничных 130 пар

30.  Носков заграничных, преимущественно шелковых 112 пар

31.  Разного заграничного материала, шелковой и др. тканей 24 отреза

32.  Материала советского производства 27 отрезов

33.  Полотна и разных тканей 35 кусков

34.  Заграничного сукна 23 куска

35.  Отрезов сукна 4 куска

36.  Коверкот 4 куска

37.  Шерстяного заграничного материала 17 кусков

38.  Подкладочного материала 58 кусков

39.  Кож разных цветов 23

40.  Кож замшевых 14

41.  Беличьих шкурок 50

42.  Больших наборных куска беличьих шкурок 4

43.  Каракулевых шкурок 43

44.  Мех - выдра 5 шкурок

45.  Чернобурых лис 2

46.  Мехов лисьих 3

47.  Мехов разных 5 кусков

48.  Горжеток и меховых муфт 3

49.  Лебединых шкурок 3

50.  Мех - песец 2

51.  Ковров больших 17

52.  Ковров средних 7

53.  Ковров разных - шкуры леопарда, белого медведя, волчьи 5

54.  Рубах мужских шелковых заграничных 50

55.  Мужских кальсон шелковых заграничных 43

56.  Мужских верхних рубах шелкового полотна загранич ных 29

57.  Рубах заграничных «Егер» 23

58.  Кальсон заграничных «Егер» 26

59.  Патефонов (заграничных) 2

60. Радиол заграничных 3

61.  Пластинок заграничных 399 шт.

62. Четыре коробки заграничных пластинок ненаигранных

Максим Горькій дружив з наркомом Ягодою. Правда, в 1937-му останньому, серед іншого, буде інкриміновано отруєння "великого пролетарського письменника"

63.  Поясов заграничных 42

64. Поясов дамских для подвязок заграничных 10

65. Поясов кавказских 3

66. Носовых платков заграничных 46

67. Перчаток заграничных 37 пар

68. Сумок дамских заграничных 16

69. Юбок 13

70. Костюмов дамских заграничных 11

71. Пижам разных заграничных 17

72. Шарфов разных, кашне и шарфиков заграничных 53

73. Блузок шелковых дамских заграничных 57

74. Галстуков заграничных 34

75. Платьев заграничных 27

76. Сорочек дамских шелковых, преимущественно заграничных 68

77. Кофточек шерстяных вязаных, преимущественно заграничных 31

78. Трико дамских шелковых заграничных 70

79. Несессеров заграничных в кожаных чемоданах 6

80. Игрушек детских заграничных 101 комплект

81.Больших платков дамских шелковых 4

82. Халатов заграничных шелковых, мохнатых и др. 16

83. Скатертей ковровых, японской вышивки заграничных, столовых - больших 22

84. Свитеров шерстяных, купальных костюмов шерстяных заграничных 10

85. Пуговиц и кнопок заграничных 74 дюж.

86. Пряжек и брошек заграничных 21;

87. Рыболовных принадлежностей заграничных 73 пред.

88. Биноклей полевых 7

89. Фотоаппаратов заграничных 9

90. Подзорных труб 1

91. Увеличительных заграничных аппаратов 2

92. Револьверов разных 19

93. Охотничьих ружей и мелкокалиберных винтовок 12

94. Винтовок боевых 2

95. Кинжалов старинных 10

96. Шашек 3

97. Часов золотых 5

98. Часов разных 9

99. Автомобиль 1

100. Мотоцикл с коляской 1

101. Велосипедов 3

102.  Коллекция трубок курительных и мундштуков (слоновой кости, янтарь и др.), большая часть из них порнографических 165

103.  Коллекция музейных монет

104.  Монет иностранных желтого и белого металла 26

105.  Резиновый искусственный половой член 1

106.  Фотообъективы 7

107.  Чемодан-кино «Цейс» 1

108.  Фонари для туманных картин 2

109.  Киноаппарат 1

110. Приборов для фото 3

111.  Складной заграничный экран 1

112.  Пленок с кассетами 120

113.  Химических принадлежностей 30

114.  Фотобумаги заграничной - больших коробок 7

115.  Ложки, ножи и вилки 200

116.  Посуда антикварная разная 1008 пред.

117.  Шахматы слоновой кости 8

118.  Чемодан с разными патронами для револьверов 1

119.  Патрон 360

120.  Спортивных принадлежностей (коньки, лыжи, ракеты) 28

121.  Антикварных изделий разных 270

122.  Художественных покрывал и сюзане 11

123.  Разных заграничных предметов (печи, ледники, пылесо сы, лампы) 71

124.  Изделия Палех 21

125.  Заграничная парфюмерия 95 пред.

126.  Заграничные предметы санитарии и гигиены (лекарства, презервативы) 115

127.  Рояль, пианино 3

128.  Пишущая машинка 1

129.  К.-р. троцкистская, фашистская литература 542

130.  Чемоданов заграничных и сундуков 24

Картина художника Дмитра Налбандяна має назву "Сталін, Кіров і Ворошилов на Біломорканалі". Зверніть увагу на дірку віж вождем і Кіровим. Там був Ягода, відповідальний за будівництво Біломорсько-Балтійського каналу силами політв'язнів. Коли репресували самого чекіста митець швидко замалював новоявленого "ворога народу"

Примечание: Помимо перечисленных вещей, в настоящий акт не вошли разные предметы домашнего обихода, как-то: туалет ные приборы, зеркала, мебель, подушки, одеяла, перочинные заграничные ножи, чернильные приборы и др.

Комбриг Ульмер

Капитан ГБ Деноткин

Капитан ГБ Бриль

Ст. лейтенант ГБ Березовский

Ст. лейтенант ГБ Петров».

ЦА ФСБ. Ф. Н-13614. Т. 2. Л. 15-20

Історична Правда

ВІДЕО. Москальська наука та техніка: Програма створення російських безпілотників провалилася — перший політ став і останнім.

Невдалі випробування гучно розрекламованого російського безпілотника нарешті стали надбанням громадськості: скандальне ВІДЕО  з'явилося в інтернеті. До моменту, зображеного на відео, конструкторське бюро Луч страшенно пишалося своєю розробкою — безпілотним літальним апаратом «Аіст». Ну, а відразу після випробувань про БПЛА, на який російські військові покладали такі великі надії, постаралися якомога швидше забути. Як і про сам проект міністерства оборони, який обійшовся Росії, до речі, в 3 мільйони доларів. Як стверджували розробники, причиною невдачі стала «затримка в системі керування». Інші ж заявляли — літак просто знесло вітром. Зараз же ж в мережі з'явилося відео, яке показує, що ж насправді сталося на злітній смузі.


КЦ


До теми: 

НАДУВНА МОГУТНІСТЬ: Показушні навчання ВМФ Росії на Камчатці скінчилися повним провалом

НАДУВНА МОГУТНІСТЬ: Показушні навчання ВМФ Росії на Камчатці скінчилися повним провалом

кацапська могутність

19 вересня в Авачинську бухту камчатські військові буксири притягнули плавказарму, яка служила мішенню на навчаннях і її повинні були потопити масовим пуском крилатих ракет з наземних комплексів, підводних човнів і надводних кораблів. Але жодна ракета до цілі не долетіла, а атомний підводний човен взагалі осоромився, оскільки три ракети, приготовані для успішного ураження цілі підводники навіть не змогли ввести в режим передстартової підготовки.


Морські піхотинці висаджувалися на пляж і бойова техніка (26 БТР-80, МТЛБВ, 3 самохідних порома на базі танка Т-64 і ін.) ганебно застрягала в піску, багато 8-колісних машин глухнули ще на воді, деякі не могли виїхати на пляж і подолати невеличкий підйом.

560 морських десантників висаджували на вузькій смужці пляжу яку обороняли 67 бійців. У бойових умовах їх би покришили з кулеметів і автоматів. Надто щільно наступали.Ті, що обороняються навіть полінувалися викопати окопи в повний профіль. У бойових умовах якби в кожного був гранатомет, техніку з десантом перестріляли б ще на воді під час висадки. І це при тому, що на березі не було ніяких протитанкових перешкод. А якщо в реальних умовах доведеться брати пляжі як у 1944 під час операції «Оверлорд», або як американці штурмували Іводзіму.  Зате в Інтернеті ви можете почитати браві репортажі як кораблі ТОФ успішно провели бойові стрільби біля берегів Камчатки.


Дійсно до берегів півострова з усього Далекого Сходу стягнули максимальну кількість всіляких кораблів. Багато хто насилу відірвав свої корпуси від пірсів оскільки їх днища густо обросли черепашками від довгого стояння на прив'язі. Деякі не змогли дійти до Камчатки і по дорозі зламалися. Ті, які дійшли, — нещодавно були в ремонтах. Серед них гордо виділявся своєю назвою ракетний крейсер «Варяг». Приблизно до середини 90-х він базувався на Камчатці під назвою «Червона Україна» але потім Росія засоромилася цього імені і перейменувала корабель.


«Варяг» двічі пуляв комплексом «Форт» (С-300). Одна ракета впала у воду, відлетівши від корабля кілометра два. Друга пішла за горизонт, чи вразила вона хоч якусь ціль — таємниця. По ідеї вона повинна була самоліквідуватися, але вибуху ніхто не чув.


ПКЗ-35 (плавказарму) відтягнули від берега на 200 км. По цій мішені 17 вересня повинні були дати залп берегові ракетні комплекси, підводний човен і надводні кораблі. Але ніхто не влучив. Таке і раніше траплялося, що зрідка ракети не долітали і падали недалеко або далеко від берега, але такого конфузу давно не було. Крилата ракета з комплексу «Рубіж» вилетіла з пускової з дивним рохкаючим звуком о 21.40. І з неї посипалися болти, гайки, заклепки. Журналістів  відвели подалі від позицій на той випадок, що якщо ракета рвоне на старті. Адже ракети — повне дрантя. Проте, вона відлетіла і військові говорять, що ця ракета, що ледь не розпалася на запчастині у польоті, потопила ближню мішень (списаний корабель) який був у 90 км. від берега. А от по дальній мішені на відстані 200 км. не влучила жодна ракета комплексу «Утьос» (всі комплекси розроблені у 60–70-і роки). Де вони падали, невідомо. За плавмішенню спостерігали з літака Іл-38, але потім льотчики доповіли, що через темряву вони вже не бачать — чи потоплена мішень. А хіба не могли побачити по радарах? Виявляється — не могли. Чи то РЛС зламані, чи то немає фахівців, хто міг би сидіти за пультом радарів. І лише в неділю 18  вересня буксири знайшли в океані мішень цілою і неушкодженою і притягнули її 19 вересня в Авачинську бухту. Тобто всі ракети схибили.

надувное могущество кацапстана

роисся вперде

КЦ

До теми:

МОСКАЛЬСЬКА МАТЕМАТИКА. Супутники «Глонасс» потонули в Тихому океані внаслідок математичних помилок російських вчених

МОСКАЛЬСЬКА НАУКА І ТЕХНІКА. Супутники «Глонас» впали в Тихий океан

Луснула чергова мильна булька російського ВПК. «Аерофлот» не отримає замовлених Sukhoi Superjet в цьому році

Де взялася Одеса і до чого тут Катерина ІІ

За числом антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи „Слава Україні” тощо. У місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно „неукраїнський характер” Одеси, її належність до „Новоросії” тощо.

Цікаво, що російські царі додумалися назвати „Новоросією” край, що входив до складу Київської Русі за тисячоліття до того.

Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорізької Січі.

Починаючи з ІІІ – IV ст. н. е. навколо м. Тири (Білгород-Дністровська) і вгору по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра (Тивр) назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше.

Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема в поході Олега на Візантію в 907 р.

Уже в ХІІ ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства й залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст. Під тиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі.

У 1241 році район Одеси захопили монголо–татари. За вкрай неспокійних умов частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько–Волинського князівства, однак Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.

Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність до Київського князівства, яке тоді було васальне щодо Великого Князівства Литовського.

Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта шляхтичем Коцюбом Якушинським було засновано місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси – 600 років.

У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов’янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта.

Таким чином, безперервна слов’янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття – з IV по XV століття.

У 1548 році Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді – Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар.

Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків у 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 роках. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового послаблення набігів татар та работоргівлі.

Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того, там було й чимало українських селян, що втікали „на Ханську Україну” (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні.

Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорізького в 1775 році більша частина козаків таємно зібралися на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.).

Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому тощо), є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу.

З початком нової російсько–турецької війни (1787 – 1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців, під керівництвом запорізьких старшини Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького кошу повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.

Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Протягом тривалого часу Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. У різні періоди ця флотилія налічувала від 50 до 200 чайок.

Фортеця Хаджибей

Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея, і після нетривалого, але запеклого штурму взяли фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород–Дністровський) та Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.

Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.

Загалом під час війни 1787 – 1791 років у операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.

Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що в 1788 році першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська. За це його родові надали шляхетську гідність.

У грудні 1790 року українські козацькі загони під проводом Головатого і Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїлу.

Григорій Потьомкін

У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. „Князь таврійський” Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».

Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців з усієї Європи. Один із них – знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці.

Не менш показовою в цьому сенсі є доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час, без перебільшення, усьому світові за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально „правила морями”, у серці самої Британії – у портах Британських островів, включно з Ліверпулем. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу здачі британцям. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи здачі. На що той відповів англійському капітанові: „Сер, я ще не починав битися”, - й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією.

Варто сказати, що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовіка XVI й російської імператриці Катерини ІІ. В Україні його теж тепло зустріли й прийняли в запорожці під іменем „Павло” та нагородили кунтушем, шароварами, пістолями і шаблею.

У такому вигляді, в шароварах шотландець проходжав по палубі свого флагманського корабля. Англійці, котрі служили в турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам.

Українські козаки і Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.

Цю епічну картину – шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту – згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853-1856 років.

***

Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України – на Кубань. Хоча ще у 1790 році фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом та Дністром до Чорного моря.

Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м’ясо» та загарбати й колонізувати південні землі, у том у числі одвічні козацькі.

Катерина ІІ

Сама ж „засновниця Одеси” Катерина ІІ відзначилася виключно тим, що ніколи не бувши в Одесі, видала указ „Про вільний вхід у Хаджибейську гавань”. Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії.

Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з’явилося завдяки рукам і шаблям запорожців. Територія Одещини входила до Галицького князівства (ХІІ-ХІІІ ст.), Київського князівства (XIV-XV ст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично від самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX столітть, коли більшість становили греки), і так є до цього часу. Місто розквітло й досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.

Одеса – українське місто на українській землі.

Це аж ніяк не заперечує величезного внеску представників усіх етнічних груп у історію краю, його економічні й культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість.

Зайве підтвердження тому – вибір 52% батьків першокласників Одеси для своїх дітей української мови навчання. Хтось скаже – мало. А можна інакше: попри зусилля „видатних одеситів” – вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва та уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську.

Тому сучасне дурноцвіття українофобії в Одесі – наносне й минуще.

Олександр Палій, історик, автор книг „Історія України” (2010), „Ключ до історії України” (2005)

Сорок років у підпіллі

Ілько Оберишин

Бандерівець Ілько Оберишин – унікальна людина. Багато років провів поза людської спільноти. Він не сидів у в’язниці і не був у засланні – навпаки, всі ці роки насолоджувався волею. Більше сорока років (1951-1991 рр.) він провів у підпіллі. Лише у самому кінці 1991 року, вже після референдуму, на котрому українці висловилися за незалежність, Оберишин вийшов із лісу.

Бандерівець здався владі

Залишивши ліс, Оберишин одразу відправився у… «Рух»! Тодішній голова Тернопільського крайового проводу Народного Руху України Іван Бойчук, м’яко кажучи, скептично поставився до оповідання невідомого. Оберишин сміється, коли згадує ту зустріч: «Він, мабуть, уперше побачив бандерівця так близько». Але все ж таки Бойчук подзвонив голові обласної ради Богданові Бойку. І новостворена СБУ, і міліція, і органи влади у більшості своїй складалися з «вчорашніх». Тут «відлюдник», можливо, вперше за десятиріччя злякався. Бути заарештованим уже в незалежній державі, за котру стільки років боровся…

– Вирішили двійко тижнів почекати. Знаєте, я ходив по Тернополю, дивився на людей, слухав розмови. Ночував на залізничному вокзалі. Усе це дуже пригнічуючи діяло на психіку. Тут все ж таки Україна, вже Гімн «Ще не вмерла…» виконують, а я ще у підпіллі. Крім того, я був хворий. Коротше кажучи, я ще раз пішов до «Руху» і кажу: хлопці, робіть хоч що-небудь. Це було наприкінці січня 1992 року.

Бойко при мені зателефонував генералові Радченку, керівникові обласної СБУ (незабаром він посів пост голови Служби безпеки України). Прийшов Радченко, один з міліційних начальників – Хмель; я їм усе розповів. Хто я такий, що робив.

– Цікаво, якою була їхня реакція?

– Їм було дуже гірко в роті. Сказали – не будемо поспішати. За два тижні знову прийшли: вони просто перевіряли архіви КҐБ. Дозволили оселитися в Тернополі, видали паспорт. Я лишився працювати в «Русі», мене навіть обрали до крайового проводу. А 1993 року я очолив обласний «Меморіял».

Війна врятувала «Стецька» від комсомолу

– Пане Ілько, як бачимо, «органи» не знайшли у вашій біографії нічого злочинного. Чому ж ви ховалися стільки років?

– Я народився 1921 року у селі Потік на Рогатинщині (наразі Івано-Франківська обл.). Від самого дитинства я зростав у патріотичному середовищі. Сімнадцяти років я вступив до «Юнацтва», молодіжну структуру ОУН. Мені доручили провадити антинікотинову та антиалкогольну агітацію. З приходом красной армії в 1939 році я поступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, я кинув навчання та пішов вчителювати. Там мене дуже довго примушували вступити до комсомолу – в селі не було жодного комсомольця. Можна сказати, війна врятувала від комсомолу.
У 1941 році я став членом ОУН, моє псевдо – «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. Я знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. Організація мені доручила діставати медикаменти для підпілля. Із наближенням других совітів, десь на початку квітня 1944 року, я перейшов до підпілля ОУН. Мене включили до групи Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН. Моїм керівником був «Гар». З боями ми пройшли по Тернопільщині; з 50 членів групи тоді загинуло 20.
Треба сказати, що в нас не було досвіду боротьби з большевицькою аґентурою. Скажемо, у Копиченецькому районі одна місцева дівчина підмовила нашу боївку напасти на місцеву тюрму, щоб визволити товаришів. Але вона навмисно не повідомила, що будівля тюрми стоїть у чистому полі, поруч залізнична станція, де повно солдат. Словом, ледве ноги унесли.
Незабаром потому мене перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу, мене призначили обласним провідником УЧХ. Кінець війни приніс сумніви: що робити? Ми чудово розуміли, що форнтові чатсини тепер кинуть проти нас. На початок 1947 року медична служба була розформована. Прямих сутичок стало менше – не було, кого лікувати. Людей у підпіллі було мало, тому мене призначили водночас на три посади: надрайонового провідника ОУН, СБ і референта пропаганди обласного проводу. Ми розуміли, що за суттю, діємо на самознищення. На Тернопільщині збройна боротьба продовжувалася до 1951 року, а у Карпатах до 1953 року. [В. Мороз наводить факт збройних сутичок відділів УПА з большевиками ще у 1963 році біля Бережан, тобто якраз на Тернопільщині – М.К.]

На початку 1951 року мої друзі з боївки зайшли до однієї хати край села, а вона виявилася під прицілом. Хату большевики спалили. І залишився один.

«Переміг я, а не большевики…»

– Чи не було думки кинути спротив, як він ставав безперспективним?

– Я виключив для себе можливість явки з повинною. Я багатьох людей знав, люди мене знали, тому я вирішив піти у глибоке підпілля. Я розірвав стосунки практично з усіма. Тільки п’ятеро осіб, яким я повністю довіряв, знали, що я живий. Василь Цетнер жив у селі Городниче Підволочиського району. Я йому порекомендував вступити у партію; його вибрали головою колгоспу і скоро навіть нагородили орденом Лєніна. Але саме він підтримував мене довгі роки, за необхідності давав гроші.
Організоване підпілля припинило існування. Після смерті друзів я декілька разів виходив на явки, але жодного разу нікого не зустрів. Люди, які були готові у 1944 пустити собі кулю в лоб, у 1951 морально зламалися. Багато хто просто боявся. За склянку води для підпільника давали роки тюрми.

– Доля більшості вояків УПА, членів ОУН, які потрапили до рук СМЕРШ або МҐБ, відома: у кращому разі 25 років таборів – від Воркути до Магадана; в гіршому розстріл за присудом «особого совєщанія». Чому ви не вийшли з підпілля на початку п’ятидесятих, як десятки тисяч повстанців?

– Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики.

Не впізнав брат брата

– А, може, вас і не шукали? Багато повстанців перебиралися куди-небудь на Донбас, Миколаївщину, там влаштовувалися…

– До середини п’ятидесятих КҐБ не знало про мене нічого. Тобто, вони мали інформацію, що був такий керівник СБ і підпілля, але зник. І тільки після арешту мого університетського товариша, який мешкав за фальшивим паспортом, він розповів їм про мене – назвав моє справжнє прізвище, звідки я родом та таке інше. Тоді вони заходилися допитувати родину, шукали мене по таборах, навіть у діяспорі – у Західній Европі і в Америці.

– Ви згадали родину. З ким з родичів ви підтримували стосунки?

– Я зробив вдалий тактичний хід, розірвавши будь-які стосунки із сім’єю. Мої близькі нічого не знали про мене, а я нічого не знав про них. Батько загинув ще 1944 року, коли на подвір’ї розірвався снаряд. Але були живі мама, брати і сестри.
У Святвечір 6 січня 1992 року я уперше підійшов до рідної хати. Я не був вдома понад сорок років. На подвір’ї стоїть якийсь старенький чоловічок, чути, як діти плачуть. І, знаєте, я не зважився увійти до своєї ж хати у такий вечір. Я знову пішов у поле, заліз у копицю, в ній переночував. Наступного вечора я знову пішов додому, в тому старому впізнав брата. Не по обличчю, а по фігурі. Я кашлянув – він питає: хто це? Я кажу: Ілько…

Він спочатку подумав, що то провокація. Ще хвилин десять ми розмовляли, сперечалися. В мене на мізинці є родима пляма, але я не здогадався показати її. Брат узяв мене за руку, і я побачив у нього в очах сльози. І в мене сльози…

* * *

1 грудня 1991 року Ілько Оберишин почув на залізничному вокзалі в Тернополі, як люди співають Український Гімн. 91 відсоток українців висловився за незалежність. Він усе життя не визнавав владу комуністів над Україною, боровся проти цієї влади зі зброєю в руках. І відмовлявся вірити, коли це сталося насправді.

В пана Ілька немає трудового стажу, він не був репресований, отже, не підлягає реабілітації. Тернопільська міська рада на паях з соцзабезом сплачують йому щомісячну допомогу – 32 гривні. Менше, чим років, проведених у підпіллі. Він не нарікає на долю. Він, можливо, просто щаслива людина, яка знає ціну свободі.

Переклад з російської статті В. Кіпіані «Сорок лет в подполье»

Джерело: Рідна Україна

Ілько Оберишин

Довідка:

Ілля (Ілько) Оберишин (псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5»; 1921 - 11 листопада 2007) — український партизан, воїн Української повстанської армії, що провів у підпіллі 40 років.

Народився в 1921 році на Івано-Франківщині. В 17 років став членом «Юнацтва», молодіжної структури ОУН, де йому було доручено антинікотинову та антиалкогольну агітацію. З приходом Червоної армії в 1939 році поступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, кинув навчання та пішов вчителювати. У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів, його псевдо — «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. В 1941 р. знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Незабаром потому його перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу його призначили обласним провідником УЧХ. На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.

З вересня 1947 — надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був на нелегальному становищі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. Жив у Тернополі. Був головою обласного «Меморіалу». Помер 11 листопада 2007 року.